Український кінематограф
У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Міронер), «Жага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко), «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов). Український кінематограф 1960—70-х років представлений іменами світової величини: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині. Це яскраве видовище, в якому все дійство, характеристики героїв і антураж були розраховані перш за все на зорове сприйняття: буяли кольори багатої природи, заворожували етнографічні деталі і яскраві костюми, не кажучи вже про акторів Івана Миколайчука та Ларису Кадочникову, які вражали особистою красою і великим талантом.
Фільм завоював світ, приніс широку популярність його творцям, славу — кіностудії, і посів почесне місце серед класичних творів українського кіномистецтва.
«Криниця для спраглих» Юрія Ілл’єнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля спіткала також фільм Юрія Ілл’єнка «Вечір напередодні Івана Купала» (1968) і «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.
За стилістикою близькою до українського поетичного кіно була знята в 1967 р. стрічка «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя. Картину також вважають першим радянським фільмом у жанрі жахів. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) та «Як гартувалася сталь» (1973). У роки «застою» в СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, проводиться методичне та цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім’я Довженко почали згадувати з оглядкою. На багато років, внаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). Попри бюрократизм українського кінопроцесу за часів брежнєвської реакції в 1970—80 рр. з’являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «У бій йдут лише старі» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох висококваліфікованих екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу . Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які придбали велику популярність у всьому СРСР: «Д’Артаньян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В’ячеслав Криштофович).
У 1970—80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру ( «”Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Фелікса Соболєва та ін.). Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки …»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля»,«Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом’яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни. Під час «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989), «Бич Божий» Олега Фіалки (1988), «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші.
У 1981 році Г. Кохан зняв перший в історії кіно фільм про сиву давнину — «Ярослав Мудрий», який розповів про державного мужа, чия прогресивна політика, висока культура, життєва мудрість і людяність на віки збереглася у пам’яті нащадків.
Поетичну повість про надзвичайну жінку зняв Юрій Іллєнко в історичному фільмі «Легенда про княгиню Ольгу». Він присвячений часам Древньої Русі, розвитку культури і прийняттю християнства, які пов’язані з ім’ям великої княгині Ольги.
У 1986 році сталася чорнобильська трагедія, про яку хронікери зняли кілометри відеоматеріалів, що розповідали про великий жах, який спіткав людство. Одним із цих хронікерів був Володимир Микитович Шевченко (1929 — 1987), який працював і на кіностудії імені О.Довженка — «Поїзд надзвичайного призначення» і «Контрудар». Остання його робота — «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» — професійний подвиг режисера.
Художній кінематограф теж відгукнувся на цю катастрофу: знято художньо-документальний фільм «Поріг» — режисер Р.Сергієнко, оператори О.Коваль, В.Бердашкевич і художній — «Розпад», режисер М.Бєліков, оператори В.Трушковський, О.Шигаєв. У фільмі М.Бєлікова основна увага була привернута до поведінки людини в екстремальній ситуації, адже саме такі обставини, як лакмусовий папір, виявляють, хто чого вартий. Картину побачив світ, вона була належно оцінена — Золота медаль на МКФ у Венеції і Гран-прі на МКФ у Сантандері, в Іспанії. 80-і роки були плідними для М.Бєлікова: ще один Гран-прі він отримав у Мангеймі за фільм «Ніч коротка» — добру, світлу і правдиву картину про хлопчика, який через 10 років після закінчення війни все ще чекає батька.
Успіхом користувались і фільми Ю.Іллєнка «Лісова пісня. Мавка» (приз ВКФ у Вільнюсі) та «Лебедине озеро. Зона», який на Каннському МКФ отримав найвищу нагороду кінопреси — премію ФІПРЕССІ. Фільм здобув широкий міжнародний успіх, що став своєрідною анти тоталітарною кіно емблемою.У творчому житті Іллєнка це друга така нагорода. Першу він отримав за операторську роботу у фільмі «Тіні забутих предків».
Високої оцінки здобули і роботи Романа Балаяна: «Польоти уві сні і наяву» (оператор В.Калюта) — Державна премія СРСР, «Філер» (оператори В.Трушковський і Б.Вержбицький) — премія виконавцю головної ролі Олегу Янковському на кінофестивалі у Вальядоліді в Іспанії, «Оберігай мене, мій талісман» (оператор В.Калюта) — Золотий приз МКФ в Авеліно (Італія), приз «Золотий тюльпан» на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі.
Рекордсменом нагород став фільм Віктора Греся «Чорна курка, або Підземні жителі» — екранізація красивої і сумної казки про хлопчика, який жив та вчився далеко від дому і дуже сумував за своїми рідними. Картина демонструвалася на Міжнародних і Всесоюзних кінофестивалях, де отримала високе визнання.
Сучасний кінематограф
У 1990-х українське телебачення починає освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Борис Небієрідзе, «Острів кохання», режисер Олег Бійма). На рубежі 2000 р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001). Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Протягом 1990-х — першої половини 2000-х р. їм були зняті такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) та «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії.
Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кінематографістів. У 2001 році починаючий постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорами» Берлінського фестивалю.
Престижною нагородою – Гран-прі МКФ «Бригантина» 2000 – відзначено роботу Дмитра Томашпольського «Усім привіт» (оператор В.Лисак), в якій лунає заклик до кожного з нас бути добрим, уважним, чуйним до ближнього.
У 2000–2002 роках були реалізовані великі проекти важкопостановочних фільмів «Зиновій-Богдан Хмельницький» (режисер Микола Мащенко) та «Молитва за гетьмана Мазепу» (режисер Юрій Іллєнко).У 2003 році, вже в основному конкурсі отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9».
У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар».
У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембицького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм. Після 2004 знято кілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її період був відображений в декількох кінострічках, в зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кирієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі «Кіношок» в Анапі (Росія). У 2006 році відбулася також прем’єра першого українського трилера «Штольня» (продюсер і оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).
